Наша історія Кохання. Початок

Все життя разом. В моєї дружини 1 вересня день народження, а в мене 2, наші матері народжували нас в одному пологовому будинку поруч. В одному класі навчалися, поруч дома, де ми жили. До сьогоднішнього дня разом, в нас онуки, діти. Я дуже щасливий.

Наша історія кохання почалася 20 років назад.Доля різними шлчхами назводила а ми тоді і не знали що наші татусі були трохи знайомі по роботі(вияснили це вже призустрічі),я працювала з тіткою мого коханого,але тоді щє не були знайомі.Були спільні знайомі які колись запросили мене в гості щоб я познайомилася з майбутнім кумом з я ким малася хрестити дитинку,але я не прийшла,не вийшло.Зустрілись випадково в компанії,познайомились.Пізніше дізналась що мацже кожного ранку ми бачились на одній доріжці коли йшли по роботах,він вже тоді ходив та наблюдав за мною,я не помічала.Майбутні куми запросили відсвяткувати новий рік разом.А після святкування аже ми вийшли як пара.Наступний новий рік ми вже святкували як подружжя і чекали на донечку.А через чотири роки у нас з'явився щей синочок.Я дяеую Богу що звів мене з моїм коханням на ім'я Валерій.

Моя історія кохання почалася після випускного у школі. Я чекала біля бару подругу і до мене почав чіплятися п'яний хлопець. Мій герой захистив, взяв за руку і повів до столика, пригостив напоєм і заспокоїв. Він був старшим і я чомусь відразу прониклася до нього довірою. Потім від підвіз нас з подругою додому і я випадково забула в його машині парасольку (хоча він досі вважає, що то було не випадково). Ми були вимушені знову зустрітися, він мав віддати мою забуту річ. Відтоді ми не розлучаємося вже 25 років. Так, цього року в нас срібне весілля.

Наша історія почалася 20 років назад.Доля нас зводила різними шляхами,наші татусі по роботі зустрічались,я працювала з йього тіткою,але ми тоді щє цього не знали.Якось мене запросили в гості щоб познайомити з майбутнім кумом,малися хрестити дитинку,я не прийшла бо не змогла,а пізніше випадково в компанії зустрілись,нас познайомили і вже вирішували день зрестин,в щє й діщналась що він кожного ранку за мною спостерігав,бо коли йшов на роботі я шла на свою і наша доріжка перетиналась,я не помічала цого.Через місяць майбутні куми запросили зустріти разом з ними новий рік,я прийшла і він був там,і з того моменту ми зрозуміли що ніколи один одного не відпустимо.Наступний новий рік ми вже святкували як подружжя і чєкали на донечку,а через чотири роки у нас щєй синочок з'явився.Дякую Богу за те що звів нас.

Мій чоловік, був однокласником мого брата. Вони дуже часто проводили разом час, ходили на рибалку, а я маленька бігала, збирала біля них рибу Також цей дядько (мені тоді так здавалося, чоловік старший на 6 років) щороку приїжджав комбайном, аби змолотити город, мені було цікаво бути біля них, навіть було зроблено фото на комбайні з цим дятько, але нажаль я не можу його знайти, хоча дуже про це мрію, воно було зроблене на плівку, де я з ним маленька. Роки йшли і ми гуляли дорогами села з подружкою і випадково зустрілися з ним, він сказав, що піде привітається з моїм братом, але цей вечір став нашим першим побаченням. Через місяць буде 18 років з тієї зустрічі.

Познайомилися ми на сайті знайомств. Поспілкувавшись по телефону пару днів, вирішили зустрітися, хоча і проживали в різних містах. Зустрівшись, ми вже не розлучалися! Через два місяці після знайомства ми одружилися! З першої зустрічі ми зрозуміли: ну все - це воно!!!

Добрий ранок. Значить було весілля у моєї сестри ,це був 94рік. С-ще,в дворі натянуте шатро,в дворі бігають жіночки готують на стіл. І прийшов він,діджей. Парубок с купою касет,апаратурою.Моднявий,гарний в своїй справі. На правах сестри молодої мені можно було все. Танцювала з гостями, а на медляк запросила його. Так я ще ніколи не плясала.І закрутилося. Водив мене на дискотеки. Записував класні пісні на касети по блату.Зустрічались ми три роки. І в шлюбі 28років. Маємо 2х дорослих донечок. Кохаємо.Їноді дивлюсь на нас і бачу молодих ,а не старіючих закоханих.

Якось я йшов містом і побачив прекрасну дівчину і задивився на неї. І тут з-за спини чую - Ти бачив себе? Куди дивишся? Іди сюди, моє нещастя! І тут я зрозумів - “Ну все- це воно”.

У сучасному світі знайомства часто починаються з простого свайпу. Так сталося і з нами. Тіндер, кілька повідомлень, повна відсутність флірту, короткі розмови — ніби нічого особливого. Але, як виявилося, іноді саме так починаються найважливіші історії.

Ми трохи поспілкувалися там, а вже за кілька днів вирішили зустрітися. Це був вечір 14 жовтня. Близько дев’ятої, після її роботи. І ще до того, як я її побачив, я хвилювався по-справжньому сильно. Не просто нервував — усередині було відчуття, ніби цей вечір може змінити щось важливе.

Коли з’явилася Анастасія, хвилювання ніби змішалося з тишею. Вона була в гарному пальто й ніжних бежевих чобітках — дуже справжня й красива. Не як у додатку, а як у житті.

Я запропонував поїхати випити кави. Вона посміхнулася, але чесно сказала, що не сяде в машину до незнайомого хлопця — бо в неї немає нічого, чим можна себе захистити. І саме в цей момент сталася наша маленька легенда. Я дістав свій газовий балончик і віддав їй.
Ніби дрібниця, але саме він врятував усю ситуацію — інашу історію теж ????

Після цього ми поїхали нічним містом шукати кав’ярню. Місто світилося ліхтарями, дороги були тихі, а в машині — спокійно й тепло. Ми говорили, сміялися, мовчали, знову говорили. Час перестав існувати. Ми їздили майже три години — аж до комендантської години.

То був не просто вечір. То був момент, коли двоє ще майже незнайомих людей раптом відчули: поряд — своя людина. Без напруги, без масок, без гри.

Після тієї ночі ми вже більше не розлучалися ні на один день.
Ніби життя саме сказало: «Ось. Тепер разом».

Анастасія прийшла в моє життя тихо, без гучних слів. Але з нею з’явився спокій, тепло й відчуття дому. Вона стала не просто коханою — вона стала частиною мого щодня: моїх ранків, думок, планів і мрій.

Наша історія почалася з тіндера, кави й газового балончика.
А продовжується любов’ю, довірою й бажанням бути поруч завжди.

Не повірите) Ще молодою дівкою на 2 курсі навчання закінчився у мене хліб. І пішла я значить у магазин, а там шукали менеджера, і я вирішила, що мені потрібна підробітка, і моїм директор був той красень, який з часом став моїм чоловіком. Ми вже 10 років як чоловік і дружина і маємо двох чарівних дітлахів. Тож, дівчата, не худнути потрібно, а їсти хліб )) і буде у вас все чікі пікі)

Це був подарунок долі… Я от-от заїхала до студентського гуртожитку. У той же вечір мені написав познайомитися хлопець із сайту знайомств. Я запитала, де він проживає у Львові, а він, на моє неймовірне здивування, назвав мій же гуртожиток. І тоді він запитав, на якому поверсі я живу. Я сказала - 10, і він - теж 10. Ми одразу зустрілися на коридорі, і з того часу постійно разом! Певно, це доля, хто знає;)

Колись ми з Антоном були просто в одній компанії.
Ми часто були поруч, але ніби не разом.
Бачили одне одного, знали імена — і на цьому все.
Тоді я навіть не могла уявити, що колись він стане для мене таким близьким.

Наше спілкування почалося раптово.
В один звичайний день, без особливого приводу.
Він почав допомагати мені готуватися до НМТ і розповідав історію України.
Не сухо, не як з підручника —
а так, що хотілося слухати, ставити питання, думати глибше.

Мені подобалося, як він пояснює,
як між датами й подіями з’являється сенс.
І разом з цим з’являлося щось ще —
довіра, спокій і відчуття, що поряд “мій” чоловік.

А наше кохання почалося з обіймів.
Точніше — з того, що я вчила його обійматись.
Не поспіхом, не ніяково —
а по-справжньому, щиро, з теплом.

З підготовки до НМТ, з розмов про історію України,
з тихих моментів поруч
народилася наша власна історія.
Несподівана.
Тиха.
Справжня

Вітаю. Наша історія кохання почалася ще у 205 році. На той час я працювала продавцем-консультантом у магазині мобільних телефонів. З перевіркою в магазин прийшов дуже симпатичний пожежний інспектор. Запропонувала йому записатися в журналі перевірок (мета перевірки і т.д.). Мені ДУЖЕ сподобалось його прізвище. Після цього часто почав заходити в гості, почали зустрічатись і у 2007 році одружились. Маємо сина, якому вже 15 років. Дякую долі, що ми зустрілися. Кохаю безмежно свого Віталіка.

Наша з чоловіком історія кохання розпочалася у липні 2022 року на початку повномасштабного вторгнення.... Чоловік проходив службу з моїм одногрупником в одному батальйоні, а я працювала з волонтерами і одного разу мала передати ліки батальйону одногрупника. Так от на зустріч приїхав мій майбутній чоловік.... Якось розговорились, я його о запросила через тиждень в гості до себе у Київ. Вже другого разу коли зустрілися ми розуміли,що це не просто так, дуже багато збігів,він майже копія мого батька,якого я дуже любила (нажаль він помер ....), у нас день народження 25 числа тільки у нього березня у мене червень, у нас був однаковий графічний пароль на телефоні і ще багато збігів... Третього разу,коли він до мене приїхав, зробив пропозицію, я погодилась) разом вже четвертий рік. Ось така наша історія, без війни ми б ніколи не зустрілися, а так війна нас поєднала)

Я прийшла працювати вчителем фізкультури після університету в училище, а чоловік був моїм учнем на 3 курсі. Ми спочатку дружили, а після того як чоловік відслужив в армії, прийшов і сказав, що кохає мене і хоче прожити зі мною все життя, я була теж закохана в Сашу і тому погодилась. У нас різниця у 7 років, маєм двох прекрасних дітей і безмежно кохаєм один одного майже 25 років.

З чоловіком своїм знайома, можна сказати, зі школи ще. Була тоді соц. мережа популярна, де всі були в друзях, і друзі друзів, і ті кого бачили один раз в житті. І значить одного дня дивлюся, а мене мій тоді ще не чоловік видалив з друзів. Думаю, ну ок. Лягаю спати - сниться сон, вже не памʼятаю, але прокидаюсь зла на хлопця, через сон. Не памʼятаю сон, але просто прибити його хотілось. Ввечері всі карти лягли так шо я подзвонила, ми зустрілися, і я йому все висказала за той сон )) і розповіла, як мене з друзів видаляти. Ну а далі вже все пішло- поїхало. От так можна сказати- наснився майбутній чоловік. Доля))

Біля клубу приставав до мене один п'яний парубок. Мій майбутній чоловік побачив це і захистив мене від того п'яниці. Взяв за руку і вже 25 років тримає. Я відразу зрозуміла, що це мій чоловік. Він був уважним, турботливим та закоханим. А я не прогавила своє щастя))

Наша історія кохання почалась у Tinder — максимально романтично)) Я запам’ятала його одразу: на одному фото він стояв біля новорічної ялинки в Києві (виглядав серйозно, ніби відповідає за святкову атмосферу міста), на іншому — з котом. Я тоді подумала: «Ну, якщо чоловік добровільно фотографується з котом — вже не все втрачено».
Зустрітися одразу не вийшло — то робота, то ще якісь обставини. Я вже почала думати, що наше знайомство так і залишиться на рівні мемів у переписці. Але одного дня він написав: все, сьогодні кава. Без перенесень.
Він приїхав машиною, ми пішли гуляти в парк — і тут почалась найкоротша романтична прогулянка в моєму житті. Хвилин двадцять максимум)) Він раптово сказав, що йому вже треба їхати. Я стояла з виразом обличчя «це було побачення чи трейлер?» Чи можливо, це був speed-dating, про який мене забули попередити))
Повернулась додому — сестра питає:
— Чого так швидко?
А я:
— Ну… свіже повітря корисне навіть у малих дозах ))
І тільки потім відкрилась правда: він поспішав поставити машину в гараж до одинадцятої, бо він військовий — і в них там не романтика, а графік. Тобто людина не тікала — людина виконувала план ))
Далі зустрічі вже були довші, розмови — тепліші. І якось непомітно історія зі свайпу, ялинки та кота привела нас до шлюбу.
Тож тепер я точно знаю: іноді кохання починається не з феєрверків, а з Tinder, прогулянки на 20 хвилин і людини, яка планує побачення між гаражем і службою. То ж цей свайп виявився маленьким початком нашого великого кохання❤️❤️

Мене зовуть Валентин, мою дружину Аллочка. Все почалося влітку 1989 року. Я - 16-річний студент місцевого технікуму і вона - 14-річна восьмикласниця одного з мальовничих сіл району, куди я приїхав до бабусі з дідусем. Я йшов з другом по дорозі і на лавці побачив: сидить юна неймовірно красива дівчина. І все, з того моменту я більше не міг не бачити ці очі, мені не вистачало повітря, коли ми не разом, я міг надихатися тільки рядом біля моєї коханої. Після того літа я приїздив до неї кожні вихідні, не міг ні їсти ні спати, чекав 9-ту ранку, щоб знову побачити її, і не відпускав до пізньої ночі. Так продовжилось три роки. Далі служба в збройних силах, ця розлука мене ледве не вбила... Через тиждень її батьки разом з моїми привозили мою Алюську до мене у Полтав,у де я був в учебці, коли до тебе приїжджали рідні - відпускали у звільнення. На той момент моя Алла вже навчалася у Сумах. Далі мене відправили служити в смт Гостомель, і ми не зустрічались більше, за винятком відпустки. Листи писали один одному щодня, до речі, всі вони збереглися до цих пір. Листи я писав найменш п'ять сторінок, а то й 15, висловлював свої почуття на аркушах паперу, сумував, рахував дні до нашої зустрічі. Коли демобілізувався, через п'ять місяців ми одружилися, більше ми не розлучалися ні на день. Народили дві найкращі в світі доньки. У 2019 році старшу доньку видавали заміж. В цей час моя Аллочка вже проходила першу хіміотерапію, у неї виявили рак молочної залози. Далі операція, знову хімії, потім випромінювання, довге тривале виснажливе лікування... Як і мені так і їй було дуже тяжко, висловити навіть неможливо, ревіли і вдвох коли погляди зустрічались і поодинці. Я не міг дозволити собі втратити кохану. Робив все можливе і неможливе, щоб врятувати її, ночами працював охоронцем, вдень клепав художню ковку - в основному це підставки для квітів, каміна, вуличні ліхтарі і все таке для садового інтер'єру. По вихідних продавав вироби на місцевому ринку, тому що кожні 24 дні треба було знайти 8000 на наступну хіміотерапію, а моя військова пенсія разом із зарплатою ледве досягали 5000 на той момент. Допомагали всі близькі, рідні, друзі, колеги, сусіди. Якщо запитаєте, коли ж я спав, то ліпше не треба, в мене немає відповіді на це питання. Коли кохана бачила, як це дорого і що таких коштів у нас немає, вона казала мені, що може досить, можливо якось і так обійдеться. Ці слова я не забуду ніколи, звісно що я їй навіть думати заборонив про таке. Ми впоралися з цією недугою, я її ледве не втратив, в такі моменти розумієш, що кохаєш більше, ніж цінуєш своє життя. Можливо, комусь ця історія здасться рядовою банальною, а для мене це кохання всього мого життя. Оце і є щастя: бути разом і в горі і в радості. Підводячи підсумок, я скажу, що кохання не треба шукати далеко, воно поряд, можливо, на лавці сидить, треба тільки уважно придивитись. І так ми разом вже 36 рочків.

Це було вже 16 років тому, як вчора. Наші пригоди на велосипедах привели до затишного кафе "Під вишнями", і ділі горілка та весела компанія зробили свою діло. Познайомилися та подалі вже катали на селах разом і в Запоріжжі і в Дніпрі. Одружились та й надалі зберігаємо своє кохання. Зараз так приємно згадувати наші пригоди. Чекаємо на весну та перемогу.